У Нас у Буштині,
Колись быв ЗООПАРК,
А по русинськы —
Звався вун звіриниць,
Уходженый до соломинкы ПАРК,
И засновав го гет ни україниць.
Кышіло рыбыв,
В Нашых рыбниках,
А мы из моста —
Годовали ї щупками,
Така гий пранник,
Войотила по краях,
Тулько ї было,
Що имняли сьме руками.
Пуд боком Наш славетный стадійон,
У Буштині сьме мали дві команды,
То вдна то друга —
Была чемпійон,
В оты годы прекрасні мали ґранды.
Ци дощ паде — ци стелится туман,
Айбо погода для футбола не дилєма,
Кричит требуна,
Свистом галаман,
Ни раз чужинцьов ждала туй проблєма.
Богдан Хмельницькый…
Выдкы вун упав?
У шароварах булава забита,
В русинськум Буштині украйиниць поклав,
Гій бы от того Наша чилядь сыта.
Всьо розумію,
Гетьман айбо чий?
Козацькый род для русина далеке,
Перехрестили Наш Народ ачий?
В русинськум крайи де зелині фурт смерекы.
Стойит си каминьом,
Навхтема най стойит!
Богдан облізлый в ямі коло моста,
Історія що правды ся боїт,
Для Нас для буштинцьов ни была ніґда проста.
Любив им никати,
Як тютка у Русалці,
Орудовала придачным ножом,
Пак зверне мнясиво полохавуй Наталці,
А нас дітий посилує коржом.
Наталка была доста остра баба,
Пекла мнясуля —
Що го чули у селі,
Низинька рыжа малость криволаба,
Щей оченята тямню юй малі.
Мадярська цирьков,
Коло ниї тимитув…
Хресты дубові вже давно ізгнили,
Колись давно там склад из барахлом,
В сятыни Божуй команішты учинили.
Навпротив зданіє,
Ннись інтернат видав,
Дітдом до того — перед тым Лісна Управа,
Томаш Масарик лічно туй бывав,
Коли одна в нас была з чехами Держава.
На двадціть году,
Впало з неба щастя,
Народ радів открыв муся ввись світ,
Сам Бог подав Нам,
Серинчи причастя,
Гій бы на много — много — много літ.
Ходив по нашых тихых вуличках,
Сам президент Чехословацької Державы,
Йсийсь історичеськый для буштинцьов момент,
Запечатлили сьме,
У камени во славу!
Аще в нас быв туй,
Крайовый «Артек»,
Де діточкы ся в гораздови мали,
Но пак прийшов,
Из Кийова абрек,
И всьо розрушили знечтожили спродали.
Типирь на тому місті хамникы,
Ниє вже деся й чесно розпростерти,
Лишинь у памняти осталися штрихы,
Штрихы до слыз —
Які ни мож истерти.
Одно ми тяжко за історію села,
Она для мене вічна теорема,
Ни даром путь терниста ня вегла,
Обім писав вбы актуальнов была тема.
Народ забывся,
В лічнуй суєті,
У кажьдього до чогось є потреба,
Баную лиш за вдно на самоті,
Куй вижу ВТО —
Що туй нікому нич ни треба.
Амфітеатер… Ей забыв им гет за нього…
Айбо біда ни гія вже Нам того.
З якого пана?!
Вбы ся ткось припудив?
Нам інтернет до мака голову зафлудив.
Одно ми чудно ?!
Що в ошколах вчитилі,
Такі слабі гій діточкы малі.
Видать тогды в них иньшака порода?
Кой удрікаются от свойого Народа.
Нашу історію,
Ни слобудно ни знати,
Бо вна Нас вучит,
Чисто так гій рудна мати.
11.02.2019г. Иван Бинячовськый.
