Ися исторія ся стала колись дуже давно:
Жили субі на Бинячувськум, дві дуже красні-прекрасні близниці, Анця тай Маріка Гафії Микуловоі. Читаво любили як и другі дівкы, ходити на вечурниці де частинько дерли рянды на покровці, перебирали вовну, сукали мелай, вадь скубли піря.
Айбо Анця тай сестра юй Маріка при такых дійствах постоянко ся кудись водлучали из тойи хыжи де ся тоты вечурниці як бы справляли, особенно май послє пуночи. Но тому нітко не приділяв особого внімания, окре`м Ивана Юры Степового.
Трафилося так, що одного зимнього студеного вечора послє Водохрещи дітвакы и лиґіні сиділи на вечурницях у Иляны Пусьтяничкы, прягли, співали усякі співанкы, веселилися, фіґльовали и фурт никали на двирі, ба коли уже прийде тот, самый фіґлярный лиґінь, мож казати у усьому приселку, змагливый Иванко Степув. Уже ся и зажурили, ба що го так довго ниє, баци щусь ся стало? Вднеси Господи!
Баци задержався коло вутця на портоши, де тот сокотив панськый ліс, якый пак май погодя бокораші кучковали у бокоры обы сплавити у мадярщину.
Бизуно що так?! Зима тот гуд была ипна, снігу навалило до коліна, містами й бульше, а Тиса тріщала од леду.
Раз лиш, тай чуют попуночи гуркот на ґанку.
Но тай кажут Андрійови Сухомлинови, иди Андрійку неборе поникай, ба що там за ґута изгриміла. Андрій быв лиґінь ого-го, файный, здоровый як бык, косьтяник, не раз из вутцьом си сплавляли бокоры из Бинячуськых портошу аж до самого Солнока.
Андрій удопер двирі, уйшов на ґанок, запалив лампу, там окромя двох дубовых ґелет бульше не было нич, лиш студеный зимный вітер посвистовав фырконячи од Тисы, продуваючи до самого кусьтя. Зайшов до хыжи тай каже:
Бизуно вітрище якусь шерпинтьовку убалив, що была завішена на ставни. И у голову бы ім не прийшло, що ото Иван заліз у одну из ґелет бо давно оту не добру бисіду од чиляди чув гій бы Гафіїны дівкы босоркані. Но тай задумав субі, як бы ото діло привартовати.
Туй час попуночи, Анці тай Маріці щусь не добре, щусь не сидится, не співатся, щусь ім не штимує, очима пулят зыркают и сюды и туды, тай раз устали нагле обыдві, тай ид двирьом, тать сидіт ище з нами, Анце... Маріє... Де вы так поскоро пилуєте? Де ся збираєте? Заговорила до них ґаздиня хыжи Иляна. Но они уперто прут вон, тай од того не став іх нико сперати, идете, та идіт субі. Натягли на ся гуні, тай за поруг.
Иван на ґанку у ґелеті сидит и не дыше сиротюк, тай думат субі, ба що буде дале? Сестры як уйшли из хыжи имилися радити на ґанку, туй Маріка каже: Но що Анцьо? Час, ци йдеме? Идеме, отвітила Анця. А що бісь меси узяли за чивдыря? Каже Маріка. Еге туй є порожні ґелеты из пуд капусты, одну из них и возьмеме, тать най буде вишкірилася Анця.
Лишайме свої кужилі гурі плотом, обы нам не заважали у дорозі. Пак имилися до бочкы обы потихы укачати на двориць, вбы ни тко не учув. Маріко лепава, ба що така тяжка ися ґелета, бизуно розкысла?
Тихо будь сомарко, обы нас ни тко не чув, прошептала через зубы сердито Анця. Сіли окрайцями стеген по побоках дубовоі ґелеты, махнули платами, туй щось нагле зашуміло и зачало знимати ґелету гурі выше хыжи, а пак ище выше и выше, Иванови онь дых приперло, над тяг ся, тай никат летят у сторону горы Супункы, що навпротив села Урмизьова, утямився бо увидів Капуну.
Нуч ся выдала ясна, звіздяна, фрішнота… Як чує коли Анця заговорила до Марікы, Чуєш небого Маріко, ци не видит тися ош мы поздеме, тай коня сьме убрали неваловшного, но та не бай, наші нас ждут и без того.
У них и гадкы не было, що из ними у місті у ґелеті летит Иван.
Туй сестры ище раз изтрясли свойими платами, щусь лихо пробурмотіли таке що у Ивана онь мандраж по тілови пушов.
Думат ба ци скоро уже прилетять, имили го брати страшинні страхы, зачав бановати, но зобрався духом и раз за разом молився у собі, обы му Господь дав мудрости, силы и терпіня выбратися живым из рук нечисти. Увалив ши крехты голову Иван заципинів, пуд ними были зелині хащі, а де сніг? Думат субі Иван, туй щусь не вто?!
Коли близници розширили своі плати, ґелета зачала ся потихы спущати на зимлю. На земли дівкы изскочили из ґелеты гій бы іх щось потяло, знялися гій повітрулі закрутилися и кудись пропали, счохлися у момент.
Иван у тому страхови трясучися имив ся журити, що дале? Що буде дале? Що з ним буде? Божечку муй Боже, спаси ня грішного и недостойного раба твоєго!
Повторяв хрестячи ся неперестанно. Бо знав добре, що бісиці гонні го легко знечтожити, звести вадь просто задушити.
Уліз вони з ґелеты, пуд ногами зелена трава. Кый фрас, як сяке гонно быти? Туй видит перед собов рясный сливовый сад, а сливы такі гій пясти, солодкі-солодкі, думат субі Иван куй так ся уже стало, буде що буде, наберу я слив раз такі лакомні, набив повну пазуху и айда назат у ґелету.
Туй як завіяло, як потягло… Як затрясло…
Появилися сестры, изморені, бліді, захекані як писята, сіли сходу по боках, махнули платами, ґелета знялася удорвалася од земли и политіла. Иван перепуженый до смерти слухав як помежи собов приказовали дві куструбаті сестры, як ім было добре з трьома ґутарями, из повітрулями тай з упырями из сусідськых сел. Вшкірялися мерско, віскали, фыскали одна на одну, Иван замер, и не дыхав…
Оминули з вітерцьом довкола гору Супунку, пролетіли попри Варгедь, пак понад самов Тисов, понад водов, и лиш тогды Иван увидів рудный приселок, деривляні убогі хыжкы криті шынгльов, а подекуди и соломов, од того му стало на души мало май легко. Чує радят ся, що будут казати дівкам на вечурницях, що іх так довго не было.
Туй Анця й каже: Но тать що? Укажеме были сьме дома та помагали сьме мамці набирати пряжу у ничилници тай у бердало. Ай най буде отвітила Маріка, так и укажеме.
Ґелета з нима сіла прямо перед ґанком, выдкы и полетіла, потиху щусь прошептали, и ґелета потихы сама стала на ото
місто де стояла, ухопили своі кужилі з пуд плота, и забігли сміючися до хыжи, де у вовсю было чути красні русинські співанкы, співанкы Марамороша.
Иван тым часом уліз из ґелеты тричи плюнув через ліве плече, перехрестився, обтряс на собі надраґы, и зайшов потиху до хыжи. Усі дівкы ся зрадовали куй увиділи Ивана, бо знали що ун принесе ім якоісь новызны, ци щусь веселого.
Ун мало посидів, упив канчув челленого вина, тай потому каже: Ци хотіли бісь те дівкы істи слив?
Иване тать у нас того добра сушеного є Богу дяковати доста, отвітила му Олена. А Иван тогды й каже:
Тать не сушениць, а свіжозорваных. Туй Юлина Циля Недуйдавого узыват ся: Та що ты Иванку золотику, из нами говориш солодкый муй на збыта, де ты відів сливы у зімі?
Иван устав и зачав роздавати из пазухы сливы усім попорядку, файні, стиглі, сочні, повдна ище из зеленими листочками на хвостиках. Туй го маєш, чудо тай готово!
Обы не віділи на своі очи, ниґда бы и не вірили, но брали тай іли іх, бо дуже были фіномні. А близниці глипали одна на одну клацали зубами, и задумалися од того играючи скулами. Тым часом дівкы имилися одзвідововати од Ивана выдкы у нього свіжі сливы та щей у зімі.
Не дам ся узвідовати каже Иван, проговорив у голос так гій бы притяв! Но тай туй уже зараз світає, имилися збирати ко субі, треба потихы кывати ид хыжи на салаш, думат си Иван, лиш мало зачекаю най си пуйдут раз Анця из Маріков, бо докы кугуты не запіли не зводили з нього очий.
Выходит вон и постовпів, довкола ни души, лиш дві сестры босоркані стоят гурі перелазом, як вун порунявся из нима, туй Маріка й каже му:
Иване, що бісь язык держав за зубами, не смієш никому казати щось видів сиі ночи, бо будеш мати велику біду, и зафысіла на нього чисто як гадина…
Можеш розказати тогды куй мы умреме, чуєш гамане?!
И пушли субі думу. З того часу дуже много воды Тисов утікло, Иван ся зостарів та своє слово додержав.
Та сталося так, що одного літа коли близниці робили у хащи коло сіна, ни зтого ни зсього, убив іх грум, и лиш тогды чилядь узнала, що они были босорканями. Мати ім Гафія тоже была босорканя, мала на чолови велику чорну потріскану бородавицю тай была из хвостом, сяк поговорьковали гій бы рыбакы, що виділи дись у пуночи, як ся купала гола у Тисі. Но айбо, она шкоды великоі чиляди не чинила, хаба що могла удобрати од коровы молоко. Кажут коли умелла, та была дуже читава буря. Чулувіка юй Петру Калина убив ошвилами млинарь, бо казали ош вун убертався у вовка, сталося ото у Салдобоши коло млина перед самым Великодньом. На днині куй мелник пушов поникати у яку звіроту забив ошвилы, та припудився, бо на земли лежав усий у кырви, из ошвилов у килюхах Петро.
Типирь ото місто, де колись давно стояла іхня хыжа Бинячуська чилядь обходит дисятов дорогов.
Иван Степув дожив до глыбокоі старости до 95 году, и пак переказовав исю пришту свойым онукам и правнукам, тай сусідськуй дітворі яка ся фурт збирала на лавици діда Мигаля Кривопыского, краснов нидільнов Божов днинов, послє службы, обы послухати казкы про усяку нечисть яка из Мараморошськых хамнику перебралася у приселкы и села мучити чилядь. Но окромя дітий, ни тко му ни вірив, бо усі го мали за ипного фіґляша, якый запросто муг придумати хоть яку страшну исторію.
